Наше селище


Любашівка
 — районний центр в Одеській області, селище міського типу, що розташоване поруч однойменної залізничної станції. Біля Любашівки проходить важлива транспортна магістраль — автобан «Київ — Одеса». 

Населений пункт заснований у 18 столітті. Перше поселення було засноване обабіч Довгенької балки, від якої й пішла перша назва поселення — Довгеньке. В 1795 році тут разом з навколишніми хуторами Миколаївка та Софіївка було 163 двори (638 душ чоловічого населення). Вже в 1808 році постала православна громада, а з 1811 — храм Св. Михаїла. В акті першого десятиріччя XIX ст. Любашівка згадується як володіння сотника Демида і поручика Тараса Васильєвих, дітей Любашовських, а також сотника Данила Павлюка, у яких було 5975 десятин власної землі. Село Софіївка, де розташовувалась економія панів Любинських, налічувало в той час 99 дворів і 750 жителів. x_2fb383ed
    На території селища (біля нинішньої лікарні) знайдено стоянку людей бронзового віку. Неподалік витоків річки Чичиклія виявлено сліди прадавн іх пам’яток Трипільської культури, зокрема, знаряддя з кременя, кераміку з відмуленої глини зі слідами чорної фарби.
В селищі розташовані Любашівська ЦРЛ — районна лікарня вищої категорії та 2 середніх школи (школа-ліцей та школа-гімназія), 2 дитсадки, музична школа, ДЮСШ, будинок культури, стадіон,  райбібліотека, відділення Ощадбанку, «Приватбанку», православна церква.
  ц

Першою адміністративно-територіальною одиницею з центром в Любашівці в 1847 році була створена Любашівська волость Ананьївського повіту Херсонської губернії.

Вона мала: «Площадь 237.3 квадратных версты, дворов 1561, жителей – 8728, станций – 2, земских участков – 5. Адресс волосного управле­ння значился: ст. Любашевка, Ю-3 ж\д село Любашевка»1.

[1] – Список населенньїх мест Херсонской губернии. Херсон. 1896 г.

Карта, на якій вперше позначена Софїївка.

Адміністративно-територіальний поділ територій, до якого вхо­дили населені пункти Любашівського регіону, розпочався після закінчення російсько-турецької війни 1787-1791 років. Згідно з Яським мирним дого­вором від 27 грудня 1791 року до Російської імперії відійшла «Очаківська область» – територія між Півд. Бугом і Дністром2.

У січні 1795 року із Катеринославського намісництва виділилось Вознесенське намісництво з Очаківською областю, до якої входили землі Богопольського (Голтянського) і Єленського (Балтського) повітів.

У 1796 році згідно царського указу від 12 грудня було утворено Ново­російську губернію. До її складу входило Вознесенське намісництво, з яко­го відійшли території Ольвіопольського (Первомайськ) повіту і землі ново­утвореного Балтського повіту до Подольської губернії.

8 жовтня 1802 року Новоросійську губернію було розділено на три адміністративні одиниці: Катеринославську, Миколаївську (з 1803 року Херсонську) і Таврійську губернії. Любашівка, яка знаходилась у складі Ольвіопольського регіону, увійшла до Херсонської губернії. У 1825 році території краю переходять до новоствореного Одеського повіту.

У зв’язку з перехом Ольвіопольського повіту до складу бузьких вій­ськових поселень, який у 1829 році було ліквідовано, в 1834 році утворив­ся Ананьївський повіт.

У 1847 році Любашівка стала волосним центром Ананьївського пові­ту, Херсонської губернії. Такий адміністративно-територіальний поділ залишався до 1919 року.

У травні 1919 року після встановлення на півдні України Радянської влади, Херсонську губернію було поділено по Південному Бугу на дві губернії, з центром в Херсоні і Одесі. Одночасно на території губернії вини­кли два нових повіти: 29 червня 1919 року Вознесенський, а в липні того ж року Первомайський (місто з’явилось 6 липня 1919 року після об’єднання Ольвіополя, Богополя, Голти).

У 1920 році до Одеської губернії був приєднаний Ананьївський повіт, до складу якого входила Гвоздавська, Свято-Троїцька, Любашівська волос­ті.

У 1921 році III Губернський з’їзд Рад прийняв рішення про розформу­вання Ананьївського повіту. Волості цього повіту були передані до Балт­ського, Гвоздавського, Любашівського, Свято-Троїцького та Первомайсько- го повітів. У Балтському повіті утворюються нові Боківська та Ясенівська волості. 7 березня 1923 року Всеукраїнський центральний виконком вно­сить зміни до деяких округів та районів. До створеного Балтського округу ввійшли райони: Троїцький (Троїцька, Любашівська, Гвоздавська волості), Ясенівський (Ясенівська, Бобрицька, Бакшанська волості).

У жовтні 1924 року в складі УРСР було створено Автономну Молдав­ську РСР, до якої також увійшли: Балтський, Ананьївський райони.

Балтський округ ліквідується, а райони які не увійшли до АМРСР, передаються до Первомайського округу (Савранський, Ясенівський).

Частина ліквідованого Валегоцуловського району відійшла до Одесь­кого округу і об’єдналась з південною частиною Троїцького, утворивши Троїцький район. Північна частина Троїцького району приєдналась до Ясе- нівського, туди відійшла і Любашівська волость.

Згідно з Постановою IX Всеукраїнського з’їзду Рад від 10 травня 1925 року на Україні вводиться триступенева система управління територіями: район – округ – центр, губернські центри ліквідовано. У Первомайському окрузі – центр Ясенівського району переходить в Любашівку.

Третього лютого 1926 року район отримав назву Любашівський з цен­тром – с. Любашівка.

В лютому 1931 року було розформовано 119 районів. В колишньому Первомайському окрузі ліквідовані Савранський та Врадіївський райони і їх відповідно передали до Кривоозерського та Любашівського.

  • позачергова сесія ВУ ЦВК XII скликання постановою від 9 лютого 1932 року утворила на Україні п’ять областей, в тому числі Одеську. До Одеської області увійшли: Доманівський, Кривоозерський, Любашівський, Перволлайський, Троїцький та ще 41 район. До області також входили чоти­ри міста обласного підпорядкування: Одеса, Єлісаветград, Миколаїв та Херсон.

У лютому 1932 року частина Любашівського району відокремилась для формування Врадіївського району (14 сільрад), а у лютому 1933 року був відроджений Савранський район.

У листопаді 1957 року ліквідовано Троїцький район і три сільські ради з його території були приєднані до Любашівського району.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від ЗО грудня 1962 року були утворені обласні промислові та обласні сільськогосподарські ради Одеської області з відповідними виконкомами. Любашівський район вхо­див до сільської обласної ради.

У     лютому 1964 року в країні були відновлені єдині партійні та радян­ські органи на місцях. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 1 грудня 1964 року знову утворюється Одеська обласна рада депутатів трудящих, а 4 січня 1965 року новий поділ області з двадцятьма районами, в тому числі: Арцизький, Іванівський, Красноокнянський, Овідіопольський, Сав­ранський, а в березні 1969 року – Ренійський, з передачею міста Рені в категорію міст районної підлеглості. По Одеській області Любашівський район був затверджений у складі Любашівської і Савранської селищних рад та Агафіївської, Бакшанської, Бобрицької, Боківської, Вільшанської, Гвоздавської, Іванівської, Кричунівської, Неделківської, Новокарбівської, Полянецькоїта Ясенівської сільських рад. Троїцька сільська рада відійшла до Ананьївського району.

В часи СРСР керівними органами в країні були державні та партій­ні структури. Законодавчими, розпорядчими та виконавчими – Верховна Рада, Рада Міністрів СРСР та союзних республік, обласні, районні, сільські ради та їх виконкоми. Вищими їх органами були з’їзди та сесії.

Організаційною та направляючою силою, як вона себе називала, була Комуністична партія. Вона мала свою Програму, Статут та організаційну структуру. Конституція не надавала партії керівних повноважень, шоста її

стаття надавала право партії бути домінуючою та мати вплив на стратегію і тактику розвитку країни, її внутрішню та зовнішню політику. Коли партійне керівництво всіх рівнів допускало помилки в різних сферах розвитку краї­ни, то їх відразу відчувало населення. Це стосується і всього позитивного, що ініціювала та втілювала в життя партія. Практично всі керівники госпо­дарств та державних структур були членами партії і підпорядковувались партійній дисципліні. Згідно демократичного централізму, підпорядкова­ність парторганізацій була від нижчих до верхніх, а влада в партії зосеред­жувалась в Політбюро ЦК, самому ЦК та у вищому її органі -з’їзді партії.

Депутатський корпус дещо корегував дії партії на місцях та все це залежало від особистості голови райвиконкому, його беззаперечного авторитету серед людей та особистої інціативи.

Після визволення району, ЗО березня 1944 року, вже 1 квітня за  наказом N 1 виконкому Любашівської райради приступив до виконання обов’язків голови райвиконкому Закревський Клавдій Несторович.

1-й ряд: Бовкун А., Закревський Клавдій Несторович, Коломійченко О.Є., Лук’яненко Н. Ф., Дяжур О. І., Демченко Г. X. – зав. РЗО, Гавриленко А. Д. – нач. міліції, Піщанський В.Д., 2-й ряд: Злочевський В.В., Довгань О.О., Бровченко Й.С. – голова к-пу «5 за 4 роки», Калевський А. Я. – гол. агроном к-пу «Зоря комунізму», Журавський В. І., Любинський В. С.

Фрагменти життя та новобудови Любашівки.

 

Любашівка виникла в кінці XVIII століття, обабіч балки Довгенької (звідси й давня назва села Довгеньке). В акті пер­шого десятиріччя XIX століття згадується, як володіння сотника Демида і поручика Тараса Васильєвих, а також, сотника Данила Павлюка (с. Софіївка), у яких було 5975 десятин власної землі»[1]. Села мали спільну назву «Черноморское», яка походила від назви «війська чорноморсько­го», яке звільняло землі від турків та деякий час тут знаходилось.

З        1916 року, в офіційних джерелах додаткові назви не наводяться, село отримало назву – Любашівка[2].

Ліватор

«Любашевка (Черноморское, Довгенька) – возникло в конце XVIII ст. одновременно съ Николаевкой и Софіевкой подъ общим именемъ «Черноморское». Во время генерального межевания (1802) во всехъ 3 поселеніяхъ числилось: дворовъ – 153, муж. – 357 и жен. – 281. Всего 638 душ.

Власником села був Любинський Н.А.[3], який у 1911 році, «По дано­му от поручика Любинского прошению»[4], збудував церкву.

Топографія и наружный вид поселеній. Почва и водоснабженіе:

На провой стороне балки Довгенькой двумя улицами посєления. Усадьбы владельцєвъ на противоположной стороне балки. Почва – «редкий» черноземь 1-1/4 арш. глубины; подпочвой – глей. Около села незначительная часть солонцевь. Воды достаточно: в поселеній 24 колодца. Торговые заведенія – 6; промышленныя – 5; церкви – 1; школа – 1; домов – 24; хат – 102; землянок – 12. по ревизіи 1859 г. – дворов 45, жителей – 392, по переписи 1886 г. дворов

  • 133, жителей – 740».

При Любашевке єсть поселокь возник с проведеніемь Елисаветградского участка Одесской железной дороги. (Около 1863 года). Вь 3/4 верстахь от ж.д. станцій. Несколько домовь и хать, занятыхь торговими и промышленными заведеніями.

«Софіевка (Черноморськое) в конце XVIII ст. возникло одновременно сь Любашевкой и Николаевкой. Рядомь сь Любашевкой, вь разбрось по обе стороны отвершка Чичиклеи. Торговых заведений – 7; промышленных – 5; домов

  • 7; 238 жителей; по переписи 1886 г. дворов – 84, жителей – 445.

При Софіевке хутора:

а)      Любинской. На отрогь балки Сыровой въ 4-хъ верстахъ отъ ст. Любашевки. Сторожка при саде владельца. Землянок – 2, хоз. дворов – 1; мужчин -20.

б)      Попперь – вь 1880 году. На левой стороне балки Довгенькой. Владельческая усадьба. Вблизи хутора 2 пруда и колодець. Домов – 2, хозяйственных дворов -1; мужчин -7 (хутора переписи 1886 г.)»[5]

З        цього ж джерела інформація що: «село Николаевка (Хорунжевка, Тимофеевка, Черноморское) – заселено в конце XVIII века вместе с Любашевской и Софиевкой».

«…хорунжим войска черноморского, разными выходцами из Польской Унраины. По ревизии 1859 года: дворов – 29; жителей – 205; по переписи 1886 года дворов – 74, жителей – 343.

При Николаевке хутора:

а)       Тимофеевка Кирилла – возникла в 1885 году на левой стороне глубокой балки Андреевской 2 колодца, пруд. По переписи 1886 года: дворов -1, мужчин 9, женщин – 3, домов -1.

б)      Тимофеевка Даниила – возникла в 1884 году на вершине балки Сыровой. Владельческая усадьба: сад, 2 пруда и 1 колодец. Дворов – 3, мужчин 11, жен­щин – 7, домов 1»[6].

Ми ознайомили тебе читачу з історичною інформацією та динамі­кою розвитку поселень, від яких утворилась сьогоднішня Любашівка. На наш погляд, це допоможе тобі отримати уявлення про ті історичні події та налаштувати себе на подальше ознайомлення з ними.

Ось ще одна згадка про те, яким був маєток «Софієвка», при містеч­ку Любашівка та чим займався Володимир Іванович Любинський, на своїх 900 десятинах.

«Площадь именія почти ровная, за исключеніемъ небольшихь балочекъ. Почва – черноземь до 8-9 вершк. глубиною. Подпочва – глина. Есть З многоводнихъ пруда и 5 колодцевъ до 8 саженъ глубиною. Хозяйство ведетъ самъ владелецъ.

Изь общей площади подъ собственной запашкой 200 десятинъ, сенокосомъ 300 десятинъ, толокой 300 десятинъ, лесами и кустами 8 десятинъ, усадьбой и проч. 100 десятинъ.

Подъ запашкой поле остается не более 3 летъ и затемъ поступаетъ подъ выпасъ, подъ которымъ остается также года 3; подъ сенокосомъ года 4-5. Подъ озимъ пашется въ августе глубиною до 4 вершковъ. Посевъ озими производится съ конца августа по 1 онтября. Разсевается по оранке и прикрывается боронами. На десятину высевается руками отъ 6      до 7,5   пудовъ. Для яровыхъ  готовится преимущественно зябъ на 4 вершка глубиною. Весной разсевается по зябле и прикрывается боронами. Высеваютъ на десяти­ну 6 пудовъ ярового хлеба. Семена на посевъ отбираются лучшія. Противъ зоны смешиваютъ зерно съ известью.

Кукуруза высевается по стерне и прикрывается плугомъ и боронуется. Сорныя травы: овсюгъ, сурепа и березка. Возделываются следующія растенія: озимая рожъ шатиловская, озимая пшеница донка и шампанка, яровая пшеница улька и гирка, ячменъ шестирядовый кормовой, овесь рыхликъ и кукуруза местная.

Въ жономіи имеется: воловъ рабочихъ 50 серыхъ украинскихъ, лошадей ЗО местныхъ, коровъ 35 серыхъ украинскихъ, жеребецъ 1 верховой завода Оводова, бугай 1 шароле, овецъ 4000 мериносовъ, свиней 150 помісъ местныхъ съ іоркширскими. Ремонтъ стада производится исключительно выращиваніемъ собственнаго молодняка отъ собственныхъ производителей. Скотъ кормится зимой соломой, половой, кукурузищемъ. Въ рабочее время сеном, а лошади и овсомъ по 2 гарнца[7] въ денъ на одну лошадъ.

Естъ 20 ульевъ дуплянокъ. Паровая мельница исключительно для зкономического помола. Администрація именія-самь владелець и 1 приказчикъ»[8].

Поряд з Любашівкою знаходилось село Софіївка, в якому була еко­номія панів Любинських. Софіївку тоді називали ще Старе село, в якому існували два хутори Любинських. В одному із них знаходилась їх економія, сьогодні це приміщення школи № 1, та хутір Поппер, з дев’ятьма жителя­ми. У старшого Любинського було два сини, які після його смерті поділили маєток між собою. Старший син залишився жити в селі, а молодший про­дав свою частку, 1918 десятин, Краузу і виїхав до м. Ананьєва. Іншим помі­щикам та державним селянам, які об’єднались в 6 сільських громад, нале­жало 1024 десятини, 1900 десятинами володіла поміщиця Маліновська.[9]

У старшого сина була улюблена донька Любаша. Коли село розбудо­вувалось, то весь прилеглий до садиби куток отримав назву Любашівка. Це була найбільш заселена частина села і коли села навколишніх околиць злились в одне, то назву залишили – Любашівка.

На місці будинку, де розміщується районна адміністрація, жив упра­витель Любинського Дуван, а на території сучасного відділку міліції зна­ходився його дерев’яний склад. У приміщенні, де знаходилась МТС, роз­міщувався маєток управителя Краузе, а поруч з ним, жив промисловець Гершун, який займався вирощуванням худоби. На центральній вулиці, біля вокзалу, проживали торгівці, близько десяти хат. На Миколаївці (Тимофіїв­ка, Хорунжова, Чорноморське), згідно з переписом 1916 року, проживало 432 жителі у 65 дворах.

У 1847 році Любашівка стала волосним центром Ананьївського повіту Херсонської губернії. За адресою волосного управління: « ст. Любашевка Ю-3 ж-д въ село Любашевку».

У 1865 році в селі була відкрита перша школа, де навчалось 14 учнів, а в 1884-му почав працювати перший фельдшерський пункт. В 1910 році Любашівка об’єдналась з Софіївкою, згодом до них приєдналась Микола­ївка.

У містечку проживав відомий крамар Давид Лакріца, який у 1923 році емігрував до Америки, а через сімдесят років в Любашівку приїздила його донька. Зустрічався з нею старожил Лабенський Іван Данилович, який зга­дував:

«З Давидом ми були однолітками та товаришували. Добре знаю бака­лійну лавку Лакарців, торгували вони посудом, переважно кришталем. Це був доволі великий магазин, в якому завжди було багато найменувань товарів. Вся площа, де зараз Будинок культури та площа навколо нього, була забудова­на магазинами-лавками, хлібними складами, винними погребами та іншими торгівельними забудовами.

Значну частину населення складали євреї, яких всі поважали і ніхто нікого не ділив по національності. Цінували за справи, які вони робили. Під час єврей­ських погромів у 1918-1920-тих роках всі жителі намагались переховувати їх сім’ї. З тих років розпочались поділи зо національністю»[10].Садиба Давида була поруч з маєтком Любинського, з яким Лакріці мали добрі стосунки.

Розвиток Любашівки прискорився у зв’язку з будівництвом залізни­ці Бірзула – Помічна. У 1868 році на цій лінії була побудована місцевим землевласником паном Гажицьким залізнична станція Любашівка. Керів­ником будівництва дороги був барон Унгерн-Штернберг, який вів його на концесійних, тобто приватних засадах. Посаду начальника руху Одеської залізниці в 1870-1878 роках займав С.Ю.Вітте, надалі – прем’єр-міністр Росії. Очолював Одеську залізницю тривалий час Чихачов Микола Матві­йович.

Станція

« На 1910 рік її вантажообіг ста­новив близько 2.5 млн. пудів, з них 1.5 млн. – зерна. Близькість станції заохо­чувала землевласників до розвитку зернового господарства і допоміжних підприємств. Так, поміщиця Маліновська збудувала в селі паровий млин, а на базі місцевих покладів глини і піс­ку – цегельний завод. Поряд з селом збудовано залізничну станцію Залізнична стація “Любашівка”.

У повоєнний період начальником стан­ції працював Вовченко Михайло Григорович. Народився він у залізнич­ній будці на 120-й версті від Бірзули. Батько був ремонтником залізниці. У 1936 році закінчив Любашівську середню школу та був призваний до Чер­воної Армії. Під час служби зустрів початок війни.

[1]  – Історія міст та сіл УСРС. 1969 р. с. 631

[2]   – Результати подворной переписи Ананьевского уезда 186-1887 гг. Прилож. к “Материалам для оценки земель Херсонской губернии -1889 г. № 28\\ Библиотека ім. Горького м. Одеса.

[3]  – Список земеледельцев Ананьевского уезда на 1912 г. № 947

[4]  – Историко-хронологическое описание церквей епархии Херсонской и Таврической губернии. Одесса. 1848 г. № 49\\ Любашівський країзнавчий музей.

[5]  – Там же.

[6]  – Список населенньїх мест Херсонской губернии.

[7]  – гарнец – мера сьіпучих тел, равна 3.28 л. прим, в России. словарь рус. язьїка 1957 г.

[8]   – Сборник Херсонского земства 1900 г. № 6 с. 186. //Любашівський краєзнавчий музей

[9]  – Подворная перепись Ананьевскоо уезда. Проложениє в V тому “Материалов для оценки земель Херсонской губернии”Херсон. 1896 г. с.397

[10]  – Спогади старожила Лабенського І.Д. 1993 рік.

 

       Перший медпункт в Любашівці відкрито у 1884 році, прийом вів один фельдшер на всю волость. Через 10 років лікувальну дільницю збудували в Ясеновому, з стаціонаром на двох хворих. Обслуговували населення лікар, дві медсестри, три санітарки та конюх. У 1926 році в амбулаторії Любашівки працювало дев’ять чоловік, а з 1934 року і до початку війни в районі було п’ять лікарів та 15 працівників середнього медперсоналу.

Перше квітня 1944 року стало відліком історії районної лікарні. Істо­рія закладу розпочалась з наказу, за яким у колишньому маєтку пана Крауза було відкрито лікарню та призначено першим головним лікарем Білоус Зою Федорівну. За штатним розкладом у неї був один лікар – Пелявська Л.О., одна акушерка – Мариніч Є.І. і три медсестри: Горбунова Є.Г., Нижник Р.П., Шпат С.П. Першими пацієнтами лікарні стали поранені бійці – визво­лителі. З 1944 по 1953 роки колектив лікарні очолювали: Пилявський І.П., Хомлак О.А., Подурець Є.С., Шалолашвілі П.А., Кудінов, Тараненко О.Ф., Спектор Г.А.

Стахова

Починаючи з 1953 року, головним лікарем працювала яскрава особистість – лікар-педіатр Стахова Антоніна Костянтинівна. Антоніна Кос­тянтинівна домоглась розбудови лікарні, відкри­ла терапевтичне, дитяче, гінекологічне, інфекцій­не відділення, пологовий будинок, рентгенкабі­нет. В цій нелегкій роботі з творчим натхненням, їй допомагали: педіатр Федчун Тетяна Йосипівна, хірург Коломійченко Олексій Дмитрович, гінеко­лог Лемішевська Людмила Василівна, терапевти Рудь Іван Дмитрович, Солдатов Всеволод Кирилович, заступник головного лікаря Солдатова Людмила Петрівна, лікарі: Довгань Людмила Олександрівна, Герасютенко Галина Степанівна, Рудь Валентина Опанасівна, Гузенко Анатолій Семенович, Горбатюк Галина Георгіївна, Лепетюк Валентина Опанасівна, Волошин Дмитро Захарович, Ляшок Галина Євгенівна, Добудько Єлизавета Дмитрівна, Волошина Оль­га Антонівна, Лобанова Галина Григорівна, Косовська Зінаїда Григорівна, Постольська Галина Трохимівна, Полуянова Ганна Кіндратівна та багато інших працівників.

Антоніна Костянтинівна була чудовим організатором, уміла спря­мовувати людей на добрі справи, виділяти першочергове в кожних своїх рішеннях.

З початку 1950-х років становище в охороні здоров’я дещо покра­щилось. В лікарні працювали 12 лікарів та 58 працівників середнього медичного персоналу, створено тринадцять фельдшерсько-акушерських пунктів, збільшилась кількість місць для стаціонарного лікування.

1960-70-ті роки позначились введенням в дію двоповерхового ліку­вального корпусу, харчоблоку, адміністративного корпусу лікарні, при­міщення лабораторії, санепідемстанції, роботою Любашівсього медучилища.

У 1980 році в районі працювало 46 лікарів та 300 медпрацівників середнього складу. 53 медики нагороджено державними нагородами: Коломійченко О.Д., Короткий А.П., Главацький П.О., Холявицький М.К. та інші.

Орденом Трудового Червоного Прапора була відзначена Стахова А.К., кавалером ордена Жовтневої революції – Федчун Т.Й.

Антоніна Костянтинівна Заслужений лікар УРСР, відома фахівцям охорони здоров’я області, її добре знають жителі району.

Великий вклад в охорону здоров’я своїх земляків, жителів Любашівщини внесла педіатр за фахом, віддана медицині за покликанням, люби­миця мам та дітей – Тетяна Йосипівна Федчун (Паровик). Це ще одна осо­бистість, яку люди завжди пам’ятають та завжди вдячні за допомогу.

Федчун Тетяна Йосипівна з колегами

Федчун Тетяна Йосипівна з колегами.

Народилась вона в Ясеновому Другому, в родині Йосипа Григорови­ча та Ольги Сергіївни Паровиків. Закінчивши Одеський медичний інститут ім. М.І.Пирогова, відмовилась від усіх благ, наукової діяльності, кар’єри та приїхала з чоловіком та донькою Ольгою в рідне Ясенове.Тут здійснилась її мрія дитинства – стати лікарем Ясенівської лікарні і працювати поруч з Куперманом Абрамом Григоровичем. Він був лікарем найвищої кваліфі­кації, простою, доступною та великої доброти людиною. Таким лікарем, якого знають, цінують і любять в кожній родині стала і Федчун Тетяна Йосипівна. Після переїзду сім’ї в Любашівку Тетяну Йосипівну призначили районним педіатром та завідуючою дитячим відділенням. Незабаром на базі дитячого відділення центральної лікарні почала працювати обласна школа передового досвіду. Рівень професійності та досвід Тетяни Йосипів­ни поширювався і його переймали колеги з інших районів області. Рівень дитячої смертності в районі став найменшим серед районів області, а це завжди вважалось досягненням районного педіатра.

Тетяна Йосипівна була відзначена на обласній Дошці Пошани та все ж головною нагородою для неї завжди була визнаність її таланту своїми односельцями та колегами.

Вона завжди пишалась своєю родиною: чоловіком Юрієм Пилипо­вичем, сином Олександром, доньками Ольгою, Людмилою та безмірно любимими онуками та правнуками.

Подружжя Федчунів

Подружжя Федчунів: Юрій Пилипович та Тетяна Йосипівна, 2004 рік

Нині в медичній мережі району функціонують 36 лікувально-профі­лактичних закладів. Колектив медиків нараховує 519 чоловік, які обслуго­вують понад ЗО тисяч жителів.

З 1984 року і до сьогодні очолює колектив головний лікар Любашів- ської районної лікарні, хірург вищої категорії, заслужений лікар України Бурлака Григорій Якович. Це він спромігся вправадити в лікарні новітні технології діагностики та лікування, майже ЗО років підтримувати високий рівень професійності та авторитет колективу лікарні.

Народився у 1949 році в с. Гвоздавка Друга. У 1973 році закінчив Одеський державний медичний інститут, а у 2001 – Одеський філіал ака­демії державного управління.

Разом з дружиною Людмилою Петрівною виховали дочку Лілію та сина Євгена, які продовжили батьківську справу і працюють лікарями.

Григорій Якович став лікарем за бажанням свого батька Бурлаки Яко­ва Опанасовича, який в останні дні свого життя благословив його на цей шлях.

Григорій Якович та Людмила Петрівна, 2009 рік.

Солдатова

Солдатова Л.П.

Солдатова Людмила Петрівна після закін­чення медичного училища працювала фізіотерапевтичною сестрою в одному із одеських сана­торіїв. Закінчила Одеський медичний інститут та приїхала у Любашівську ЦРЛ з дипломом лікаря- педіатра.

Батьки раділи доньчиним успіхам, до речі, вони були одними із перших механізаторів в районі. Батько, Сакал Петро Логвинович, все тру­дове життя працював старшим механіком МТС, а мати, Сакал (Бортусенко) Надія Андріївна, у трид­цяті роки комбайнером. Батьки матері, подружжя Бортусенко володіли з 1909 року рестораном, який знаходився на вул. Дерибасівській.

Бортусенко Андрій Войцехович та Марія Григорівна.

Бортусенко Андрій Войцехович та Марія Григорівна.

Сакал Петро Логвинович старший механік МТС

Сакал Петро Логвинович старший механік МТС.

Сакал Надія Андріївна перша комбайнер в Любашівці

Сакал Надія Андріївна перша комбайнер в Любашівці.

Подружжя Солдатових

Подружжя Солдатових: Всеволод та Людмила.

Дух романтики позвав Людми­лу Петрівну разом з чоловіком Все­володом Кириловичем, також ліка­рем, працювати на Сахалін. Там вона була призначена головним лікарем, з досить великою зоною обслуговуван­ня. Повернувшись працювала в Любашівський ЦРЛ начмедом. Людмила Петрівна працює і по цей час в лікарні. Подружжя Солдатових виростило двох синів: Сергія та Андрія.

Сергій працює інженером-атомщиком АЕС, а Андрій – інженером-радіотехніком.

Короткий Леонід Семенович ургентний хірург 1-го хірургічного від­ділення МКЛ № 11 міста Одеси, людина талановита та впевнена в своїх діях. Ці риси він успадкував від батька – льотчика-винищувача, безстраш­ного фронтовика, який і після війни успішно справлялась із завданнями на різних посадах – керував артіллю «Прогрес», яку сам і створив, олійнею. Його основним життєвим принципом було прагнення завжди професійно і грамотно виконувати поставлені завдання.

У роки Вітчизняної війни Леонід Семенович півтора року був сином полку-ординарцем при начальникові штабу танкового батальйону Ураль­ського добровільного танкового корпусу. Був поранений у боях на тери­торії Польщі. Швидко став дорослим і не сумнівався, що в майбутньому стане військовим, але доля розпорядилась по іншому.

Він вступив до Одеського медичного інституту та став чудовим, професійним лікарем.

Ніна Степанівна Купріянова працювала у пологовому будинку більше тридцяти років. До великої родини звикла змалечку. У Бобрику Другому, де вона проживала в батьківській хаті, їх було дев’ятеро, а виросло лише троє. Старший брат Олександр, танкіст, загинув на фронті і залишилось в родині дві сестри.

Таїсія Степанівна все життя працювала в колгоспі, а Ніна стала медиком.  Медучилище закінчила у рік Перемоги, одержала диплом аку­шера. На заклик обласного відділу охорони здоров’я поїхала до Західної України. Лютували в тамтешніх лісах недобитки банд, люто розправлялись з тими, хто допомагав їм розібратись у вирі життя.

«Страшно було, коли обстрілювали воза, на якому лежали хворі, яких потрібно було доставити із села до районного центру у лікарню. В такі хви­лини почувала себе, як на фронті», – згадувала Ніна Степанівна.

Нелегко було і в суворому Мурманську, де працювала і вийшла заміж. Згодом повернулась на Любашівщину. Удостоєна медалі «Ветеран праці».

Білоус (Любинська) Людмила Леонідівна закінчила медичний інсти­тут за фахом – лікар- терапевт, працювала лікарем-наркологом, зараз заступник головного лікаря ЦРЛ.

Білоус Л.Л.

Білоус Л.Л.

Батько, Любинський Леонід Захарович працював в колгоспі «Зоря комунізму», а мати Любинська (Руденко) Катерина Леонідівна, бага­то років працювала у реєстратурі, а потім стала лаборантом-ренгенологом. Старшою у династії медиків була акушер Боківського ФАПу Руденко Дарія Пилипівна, шанована в селі людина.

Людмила Леонідівна виховує сина Сергія, студента.

Зараз у Любашівській ЦРЛ працює 54 лікаря, 188 середнього медичного персоналу.

Любинська КатеринаЛюбинська Катерина 1

Любинська Катерина Леонидівна

Герасютенко Галина Степанівна

Герасютенко Галина Степанівна.

Колектив дитячого відділення Любашівської лікарні

Колектив дитячого відділення Любашівської лікарні.

Працівники пологового відділення

Працівники пологового відділення.

Колектив терапевтичного відділення

Колектив терапевтичного відділення.

Спеціалісти неврологічного відділеня Любашівської лікарні

Спеціалісти неврологічного відділеня Любашівської лікарні.

Білоус Людмила Леонідівна з колегами

Білоус Людмила Леонідівна з колегами1

Білоус Людмила Леонідівна з колегами.

Дацюк Тетяна, медсестра Дудник Т. Є. Касевич В.В.

Дацюк Тетяна,                                          медсестра Дудник Т. Є.                            Касевич В.В.

фіз.терап. відділення.                               зав. дит. відділенням.                              начмед лікарні.

Моспан Л.В. - гол. медсестра ЦРЛ, 2012 рік

Моспан Л.В. – гол. медсестра ЦРЛ, Апостол С.С., Дорошевська Т.А., Довганюк Л.М.,Кононерова Л.О., Косовська З.Г., Коцабенко Р.В., Бородулькіна А.В., 2012 рік.

Після святкового концерту в день професійного свята

Після святкового концерту в день професійного свята.

Спеціалісти комп'ютерної томографії.

Спеціалісти комп’ютерної томографії.

Колектив Любашівської ЦРЛ

Колектив Любашівської ЦРЛ.

Важливу роль у медичному обслуговуванні відіграють фармацевти. У Любашівці, згідно з наказом № 25 від 22 травня 1944 року Одеського аптечного управління була відкрита аптека № 99. До 1970 року її очолюва­ли Дербоглав, Вишневський, Сокольський, Кожухар, Вовчук.

Будівництво центральної районної аптеки в Любашівці, 1964 рік.

Будівництво центральної районної аптеки в Любашівці, 1964 рік.

Левандовський

Левандовський В. М.

У чотирьох селах були свої аптеки № 72 в Ясенове, № 101 в Троїцькому, № 106 в Бобрику та № 169 в Зеленогірську, а в інших населених пунктах медикаменти знаходились в ФАП. У 1969 році Любашівська аптека була реорганізована в центральну аптеку (ЦРА) до якої ввійшли чотири аптеки з названих населених пунктів.

В 1970 році ЦРА № 99 очолив провізор Левандовський Володимир Максимович. Він зумів професійно провести розпочату модерніза­цію технологічного процесу, покращити матері­альне забезпечення, підібрати професійні кадри. Левандовський в.м. Володимир Максимович – людина закохана в свою справу, недарма він 33 роки очолював аптеку. Його сьогодні хвилює, як змінюється аптечне господарство, чому аптеки не завжди можуть допо­могти хворим, а медикаменти необгрунтовано дорогі.

Тривалий час заступником завідуючого ЦРА працювала Зуєвич Лари­са Федорівна, авторитетним провізором-аналітиком по контролю за якіс­тю ліків була Тющенко Тамара Вереміївна, відмінно знали свою справу рецептори-контролери Корба Юлія Онисимівна та Пустильник Олександра Давидівна.

Багато видів ліків аптека готувала сама, маючи своє технологічне обладнання, а також займалась заготівлею лікарських трав, щороку при­ймаючи більше тонни висушених рослин.

У складі аптеки була своя централізована бухгалтерія, яку очолювала Минарська Л.Т., а бухгалтерами працювали Задорожна Л.П. та Овчар В.К.

В 1970 – 90 ті роки в ЦРА N° 99 працювало 30-35 провізорів, фарма­цевтів та технічних працівників. При районній лікарні працював філіал аптеки та кабінет фармацевтичної інформації, де лікарі одержували інфор­мацію про нові медикаменти. Всі ліки, які 2-3 рази на місяць надходили з обласного аптечного складу, контролювались лабораторією.

Колектив Любашівської центральної аптеки № 99, 1975 р.

Колектив Любашівської центральної аптеки № 99, 1975 р.

Освіта.

Першу школу в селі відкри­то в 1865 році, в ній навчались 14 дітей. Через п’ять років створено церковно-парафіяльну та одно- класну школу Міністерства осві­ти, в якій розпочала свою роботу Ковальова Катерина Яківна. Вона була першою вчителькою в Люба- Будинок Любашівської початкової школи, шівці, у неї навчалось декілька поколінь.

Любашівської початкової школи

Будинок Любашівської початкової школи.

«Її колишні учні: Йосип Бровченко – голова артілі «П’ятирічка за чоти­ри роки», Тимофій Погорілий – директор Любашівської МТС, Олександр = нковий – кулеметник Вітчизняної війни. У повоєнний період, незважаючи -а похилий вік, вона працювала у Миколаївській (Любашівка) початковій школі»[1].

-й клас Любашівської початкової школи, з вчителькою Лабжинською В.К., 1938 р

4-й клас Любашівської початкової школи, з вчителькою Лабжинською В.К., 1938 р.

В 1925-26 роках в Любашівці відкрили початкові школи: на ст. Любашівка, в с. Миколаївка та на сучасній вулиці Щорса. Пізніше була відкрита – семирічна школа ( нині НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів – ліцей»)

У 1928 році побудовано новий корпус школи, де навчались 250 учнів та працювали 15 вчителів. Очолював школу директор Петров. На той час при семирічній школі діяв підготовчий клас, вів його вчитель Голу­бець, який, на жаль, загинув на фронті.

Підковна О.А.Пушкарьова і.с

Підковка О.А.                                        Пушкарьова І.С.

В 1934 році семирічна школа отримала ста­тус середньої. З 1936 по 1939 роки її очолював Підковка Олексій Андрійович, викладач історії. З перших днів війни він став на захист Батьківщини, пройшов фронтовими шляхами території: Украї­ни, Білорусії, Росії, Прибалтики. Інструктор політ- відділу 139-ї стрілецької дивізії, Олексій Підковка 19 серпня 1944 року загинув в бою. Похований в Латвії на ст. Бауска.

Вчителька Пушкарьова Ірина Семенівна провела пошукову роботу, відстежуючи його бойовий шлях. В 1978 році відбулась поїздка педагогічного колективу на могилу колеги.

У 1940 році в школі було 14 класів, де навча- лись близько 500 учнів. Були відкриті кабінети фізики та хімії, а навколо школи висадили сад.

В той час в школі працювали вчителі: Ванштейн Л.Е., Марцешевський Г.А, .Жуков М.М., Фінкель Б.А., Березняк С.Д., Коваль К.Т., Барскович П., Третяк-Ковач Д.П., Ліпес А.Г.

У 1937 році відбувся перший випуск десятикласників: Поліщук Д.І. – колишній проректор ОДУ ім. І.І.Мечнікова, Ткачук В.Г. – вчитель укр.мови. Лопушинський В.І. – полковник, Свідерській В.І. – майор, Флейшліх А. – вчитель, Горошин В.І. – агроном, Потапенко-Довгань Л.Г. – вчитель геогра­фії, Ратушний А.П. – інженер економіст, Волощук Н.М. – вчитель, Мамчур С.П. – ветлікар, Лісняковський Є.Г. – інженер економіст, Вітренко Л.Д. – вчитель укр. мови.

Перший випуск Любашівської середньої школи, 1937 рік.

Перший випуск Любашівської середньої школи, 1937 рік.

У перші дні війни добровольцями на фронт пішли випускники 1941 року. Відступаючи, німці зірвали старий корпус школи, залишились тіль­ки старі стіни та обвуглені димарі. Після звільнення Любашівки в школі одразу розпочалось навчання.

В 1946 році директором школи став Пустовий Михайло Пилипович. В 1948 році почалась відбудова зруйнованого корпусу, а в січні 1951 року в ньому розпочалось навчання. До 1965 року школа вимушена була про­водити навчання в дві зміни.

На початку 60-х років почалось будівництво нового корпусу, який 20 вересня 1965 року був введений в експлуатацію.

Педагогічний колектив Любашівської школи, 1952 рік.

Педагогічний колектив Любашівської школи, 1952 рік.

Випуск 2-го класу Любашівської школи. В центрі - кл. керівник Лемішева Н. Т. та директор школи Шевчук А.С., 1956 рік.

Випуск 2-го класу Любашівської школи. В центрі – кл. керівник Лемішева Н. Т. та директор школи Шевчук А.С., 1956 рік.

Випускники та вчителі школи на чолі з директором Галінським С.В., 1962 рік.

Випускники та вчителі школи на чолі з директором Галінським С.В., 1962 рік.

Пушкарьова Ірина Семенівна з своїм класом, 1957 рік.

Пушкарьова Ірина Семенівна з своїм класом, 1957 рік.

Випускники Любашівської школи.

Випускники Любашівської школи. 1 ряд: Целух Іван, Поданєвич Віктор, Кончин Віктор, Возненно Сергій; Притула Віктор, Поліщук Володимир, Целух Сергій, Гузенко Леонід, Хмельніченко Анатолій, 1972 рік.

З 1987 року і по цей час директором школи працює Горбатюк А.О.

У 1967 році школа одержала ім’я Героя Радянського Союзу Волощука К.М. та, на жаль, у 1992 році при зміні титульних документів чиновники відмовили школі носити ім’я свого випускника.

Горбатюк

Горбатюк А. О.

Горбатюк Аркадій Олексійович зібрав бага­то матеріалів про свій рід, охопивши майже три століття його життя і назвав цей літопис «Без рету­ші та прикрас». Ось, деякі цікаві фрагменти істо­ричних фактів цього літопису: «Мої предки по матері походять від відомих турбаївських козаків, повстання яких прогриміло на всю Україну. Турбаї – це велике козацьке село на Полтавщині, жителі якого жили досить замож­но. Майже всі вони служили у військах запорізь­кого отамана».

«З червня 1789 р. до червня 1793 р. влада в Турбаях належала селянському самоврядуван­ню. Під безпосереднім впливом подій в Турбаях почались заворушення в навколишніх селах – Остап’ї, Кринках і Очеретуватому. Тривалий час намагався припинити опір повстанців без застосу­вання військової сили. Але переконавшись у нездоланній рішучості турбаївців продовжувати боротьбу, вдався до збройного придушення повстан­ня. Введені в червні 1793 р. у Турбаї військові сили, на озброєнні яких були навіть дві гармати, змусили повстанців скласти зброю. Почалась жорстока розправа над учасниками цього селянського виступу. За вироком царсько­го суду найактивніших повстанців після нещадних катувань було відправ­лено на довічні каторжні роботи. Намагаючись остаточно знищити пам’ять про героїчне село, царський уряд перейменував його на Скорбне, а жите­лів переселив у південні райони України.

Це в той час Григорій Потьомкін запропонував цариці мирно пере­селити турбаїв на вільні південні землі, щойно відвойовані у турків по Бугу і Саврані. Нехай вільні люди і живуть вільно. Тут податки були мінімальні, закріпачення ще не було. Катерина II спочатку дала згоду, але після смерті графа Потьомкіна задовольнила чисельні прохання чотирьох братів – землеволодарів Базилевських і жорстоко придушила повстання за допомогою батальйону Бузького Єгерського полку під керівництвом секунд-майора Карпова”.

Ксенія та Мойсей Турунда

Ксенія та Мойсей Турунда

Історію Турбаївського повстання розповідав Аркадію Олексійовичу його дід, Мойсей Юхимович.

Юхим Турунда воював у громадянську війну у Черво­ній Армії. Після її завершення досить активно почав госпо­дарювати. Радянська влада повернула селянам землю, але не всі вміли її обробляти. Він її скуповував, довівши до 100 десятин орної землі. Та справне господарство щастя не принесло, його розкуркулели і вислали з України, хоча землю сім’я (12 працездатних) обробляла сама. Прожив Мойсей Юхимович Турунда понад 100 років.

Зустріч через 10 років провели випускники 1983 року 10-Б класу шко­ли № 1. «Староста класу, нині вчителька початкових класів школи № 2, Лісниченко Ольга зустріла свій клас: Головаченко Маргариту, Гудака Васи­ля, Гарбуза Олександра, Пізнюра Юрія, Анчербак Ліну, Тимофієву Ольгу, Витвицьку Людмилу, Вінницьку Валентину, Глинську Людмилу, Ковален­ка Сергія, Солощук Людмилу, Куленича Олександра та класного керівника Довганя Олега Олексійовича.

Вони всім колективом відвідали свою першу вчительку Пушкарьову Ірину Семенівну».

Горбатюк А. О. зі своїми вихованцями.

Горбатюк А. О. зі своїми вихованцями.

Колектив Любашівської середньої школи № 1.

Колектив Любашівської середньої школи № 1.

Корпус Любашівської середньої школи.

Корпус Любашівської середньої школи.

Голова Одеської обласної ради Скорик М.Л. та Горбатюк А. О.

Голова Одеської обласної ради Скорик М.Л. та Горбатюк А. О.

Зустріч

Зустріч випускників Любашівської ЗОШ. Другий ліворуч директор Галінський С.В., 1995 рік.

Зустріч випускників Любашівської ЗОШ. Другий ліворуч директор Галінський С.В., 1995 рік.

 

Любашівська загальноос­вітня школа І-ІІІ ступенів – гім­назія – середній навчальний заклад зі статусом навчально- виховного комплексу (НВК), розпочала свою історію з почат­кової школи, яка була відкрита у 1925 році.

Корпус     Пустовий

Корпус Любашівської семирічної школи.

У 1938 році у центрі села Корпус Любашівської семирічної школи. була створена семирічна школа, яку в 1939 році очолив Пустовий Михайло Пилипович, його перевели з посади директора Кричунівської школи, де він розпочав свою педагогічну діяльність вчителем історії, тут він одружився на вчительці Наталії Костянтинівні.

Школа розміщувалась в одному навчально­му корпусі, тому навчання доводилось проводити у дві зміни. З початком війни, Михайло Пилипо­вич вступив до лав Червоної Армії і після демобі­лізації у 1946 році знову очолив семирічну школу. У 1950 році його призначили завідуючим райвно, потім – директором Бобрицької семирічної шко­ли, а згодом він очолив школу в Ясеново, де народився.

У 1962 році сім’я Пустових повертається в Любашівку. Михайло Пилипо­вич працював вчителем історії в середній школі № 2, директором школи працюючої молоді, читав лекції в товаристві «Знання». Він залишив яскра­вий слід в освітянській ниві. У 1954 році семирічна школа стала Любашів­ської середньою школою N9 2, а її педколектив складали вчителі: Ткачук В.Г., Загорська В.С., Винокуров Б.В., Фішман П.С., Ілляшенко В.Д. та інші педагоги. Школу очолював Кошелап Андрій Федотович, завучем працював Фінкель Борис Адольфович.

Педколектив

Педколектив, який завершував історію семирічної школи та розпочав історію середньої, 1953 рік.

Останній випуск

Останній випуск семирічної школи, 1953 рік.

З 1960 року школу очолювала Крижанівська (Швець) Зінаїда Іванівна, яку змінив на цій посаді її чоловік Олександр Петрович. Він двадцять років очолював школу та згуртував чудовий педагогічний колектив. В той час в школі працювали: Іванов О.І., Малютенко Л.Л., Піструєва Н.М., Самборська М.В., Скворцова Л.Ф., Стоянов П.С., Стоянова Г.С., Іванова Н.В., Олексієнко Р.Д., Бережанська В.М., Остапенко В.П., Каравайченко А.П., Безим’яна Н.І., Вінницька Ж.М., Коломійченко В.Д., Ліпський М.П., Лінецька Н.К., Бродецький В.О., Крижанівська З.І., Мілов М.А.

У 1970 році побудовано новий двоповерховий корпус на 600 місць.

В 70-ті роки, як згадує сьогодні колишній голова райвиконкому Федчун Ю.П., – «Крижанівський О.П. завдяки своєї наполегливості, ентузіазму зумів побудувати нові корпуси школи. Упорядкував її територію. Олек­сандр Петрович розпочинав свій робочий день із дзвінка голові райвикон­кому. Головним було прохання виділити кошти, навіть якщо напередодні він їх отримав. Ми всі пишались школою, бо вона стала однією із кращих в області».

В центрі

В центрі директор школи Крижанівський О.П.

В 1980-ті роки, після будівництва нових корпусів, школа стає найпотужнішим закладом освіти, в ній навчається більше 700 учнів. Очолював педагогічний колектив також Музика Анатолій Іванович.

В школі популярними були вокально-інструментальний ансамбль «Юність» (Шевченко Володимир – керівник, Рудковський Володимир, Федчун Олександр), створений у 1973 році, за іниціативи Крижанівського Олександра Петровича та літературно-театральна студія «Данко» під керівництвом Смаль Валентини Василівни. Старша піонервожата Кулакова Ніна Петрівна відкрила досить популярний «Клуб вихідного дня».

Як майстра «золоті руки» пам’ятають учні свого вчителя трудового навчання, фронтовика-розвідника Зеленого Василя Івановича.

Любашівська сш 2

Любашівська середня школа № 2.

З березня 1995 року школу очолив Коломійченко Веніамін Дмитро­вич. Тоді в країні почалось реформування освітньої галузі, яка вимагала кардинальних нововведень в школах. У 2004 році школа одержала ста­тус НВК «Любашівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – гімназія». За короткий час вона стала базовою в запровадженні новітніх технологій в освітянській галузі, взяла на себе роль лідера, як школа майбутнього.

Учні сш 2

Учні Любашівської середньої школи № 2.

Педколектив сш 2

Педагогічний колектив на чолі з Крижанівським О.П., 1981 рік.

Коломійченко

Коломійченко В.Д.

Більше 50 років В.Д. Коломійченко займа­ється вихованням підростаючого покоління, праг­не щоб наступний день був не схожий на попере­дній. Він завжди повторює, що дитячі колективи – це жива субстанція, яка ніколи не стоїть на міс­ці. Життя у класах та довгих шкільних коридорах вирує навіть тоді, коли настає тимчасове затишшя після дзвінка на урок.

Перші випускники Веніаміна Дмитровича вже стали пенсіонерами, проте й досі раді поспілуватися з ним. Саме з легкої руки улюбленого вчителя, колишні вихованці не забувають дороги до школи. За фахом заслужений педагог України – фізик. Предмет до легких наук не належить та не один його вихованець захищав честь школи на районних та обласних олім­піадах, надавав свої роботи в МАН (Мала академія наук).

Сучасний, енергійний, невтомний – це все про нього. Незважаючи на те, що переступив сімдесятилітній рубіж, Веніамін Дмитрович зали­шається новатором, ентузіастом і справжнім сподвижником прогресу в освітній сфері. Втома його не бере. Він – керівник районного методичного об’єднання вчителів фізики. Він – перший, хто почав опановувати комп’ютер та всі новинки. Вся його невичерпна життєва енергія спрямова­на на один об’єкт – рідну школу.

Коломійченко В.Д. з родини колгоспників, в перший клас пішов в 1945 році, після закінчення школи, два роки працював у колгоспі. В Ізмаїльсько­му педінституті, здобув кваліфікацію – вчитель математики та фізики. За направленням прибув до Любашівської СШ № 2.

З перших днів роботи проявляв свої педагогічні здібності і у 1969 році його призначили на посаду заступника директора з навчально-виховної роботи, на якій працював до 1995 року.

Пишається директор тим, що за важкі роки перебудови зумів не роз­губити надбаного своїми попередниками. Збережено шкільні майстерні по дереву та металу, працює художня студія «Мальва», дитячі вокальні ансамблі «Мрія» та «Мелодія» – стали лауреатами обласного етапу кон­курсу «Таланти твої, Україно!».

Веніамін з учнями

Веніамін Дмитрович зі своїми учнями, 2012 рік.

Предметом його особливої гордості є останні зміни в статусі школи. Нещодавно вона стала Північним центром довузівської підготовки (200 випускників за досить короткий термін отримали можливість навчатись у вищих навчальних закладах на бюджетній основі). Професійно-технічна освіта теж присутня у шкільному розкладі. До останнього часу загальноос­вітня школа готувала водіїв автомобілів, а торік, додався ще один профіль -оператор комп’ютерного набору.

Держава гідно оцінила талановитого педагога, професіонала висо­кого класу, справжнього патріота своєї справи. Багатьма нагородами від­значено працю Веніаміна Дмитровича на освітянській ниві – це почесне звання «Відмінник народної освіти», нагрудний знак Антона Макаренко та звання «Заслужений вчитель України».

– Якби переді мною сьогодні стояв вибір: бути вчителем чи лікарем, а лікувати людей було моєю заповітною юнацькою мрією, то без розміркувань обрав би перше. Школа – це моє, моя рідна стихія і я вдячний долі, що дала мені змогу це зрозуміти.

Згуртував директор навколо себе професійний, чудовий колектив, який славиться своїми вчителями-новаторами.

Кабінет історії завдяки старанням талановитого педагога Бондаренка Валерія Миколайовича та його вихованців перетворився на справжній істо- рико-краєзнавчий музей. Спершу з’явилася українська світлиця, а потім було відкрито експозицію, присвячену Великій Вітчизняній війні.

Випуск 11-А

Випуск 11-А класу, кл. керівник Бондаренко В.М., 2005 рік.

Безим’яна Ніна Іванівна учитель історії, більше ЗО років працювала у середній школі N92. Нагороджена знаком «Відмінник народної освіти».

Мілов Микола Авксентійович більше ЗО років пропрацював учите­лем російської мови та літератури. Ветеран війни, служив у четвертому гвардійському кавалерійському корпусі, був сабельником, воював на Пер­шому та Другому Українських фронтах. У1982 році його було нагороджено Почесною грамотою Міністерства освіти УРСР.

Випуск 11-Б

Випуск 11-Б класу, кл. керівник Синявська В.М., 2005 рік.

Коломійченко, Бабець, Кокота

Коломійченко В.Д., Бабець Л.А., Кокота 0.3.

Байдиш

Байдиш Є.С., Коломійченко В.Д., Стягайло В.В., 2011 рік.

У 2007 році у приміщенні школи проходила дитяча художня виставка під назвою “Світ врятують добро і краса”. На ній були представлені карти­ни вихованців студії “Мальва», живопис і графіка керівника цієї студії Іри­ни Зеленої і флористика керівника гуртка Наталі Матковської.

Колоритно і гармонійно вписалися в загальну картину декоративно- прикладні розписи по дереву народної художниці з села Троїцьке, керів­ника дитячої студії “Дивоцвіт” Лариси Бабінець.

Балтська школа мистецтва, яку очолює Світлана Кравченко, вразила глядачів щедро наповненою колористичною гамою численних дитячих фантазій, пейзажів тощо.

Більш академічно виглядали дбайливо виписані і оформлені картини талановитої дітвори з Одеської школи мистецтв № 3 (директор Людмила Адамович).

Фрагменти роботи

Фрагменти роботи виставки, 2007 рік.

їх прізвища згадують всі випускники школи-гімназії: Бабець Л.А., Кокота О.З., Поліщук Н.М,. Стягайло В.В., Музика Н.І. Бондаренко В.М., Музи-ка М.А., Батовська Л.П., Батовський В.О., Дунаєвська О.Ф., Зборов- ська З.Б., Прокудіна Н.П., Бровченко Н.В., Машкіна Н.Д., Макаренко М.В., Бойко Т.Б., Савова Н.М., Косовський В.В., Полянська Л.П., Лазуренко Н.О., Бойко В.Д., Починок Д.К., Остапенко В.П., Сухомлинов В.В., Сухомлинова В.В., Присяжний В.П., Присяжна Т.М., Олійник В.С., Білоус Л.П., Каравай- ченко А.П., Жданова Н.А., Щипановська Т.М., Боннська Г.М., Дубинянська Т.О., Синявська В.М., Янковенко В.Д., Нечитайло А.В., Самохвалова Г.О., Руденко В.І., Сульська Л.Г., Горак С.Г., Козіцька О.В., Герасютенко В.П., Коз­лова С.М.,, Кульчицька Л.В., Зарецька І.А., Комяга Н.В., Поліщук О.В., Тихо- мирова Є.А., Албул С.М., Мельник Д.М., Коновальченко Л.В., Батовська Т.В., Зайцева О.В., Воробйова А.В., Сербіна О.М., Чудіна Г.П., Кір’єва Н.О., Кузьків Т.М., Довганюк Ю.О., Ямбор Н.В.,Лозинський Ю.М., Албул О.В., Гон­чарук В.В., Бойченко Т.В., Єфимова Л.І., Юрченко Л.І. – бібіотекарь, КоханюкТ.В. – медсестра.

Педколектив 2

Педагогічний колектив НВК «ЗОНІ І-ІІІ ст.-гімназія» смт. Любашівка.

Випуск 2

Випуск НВК «ЗОНІ І-ІІІ ступенів-гімназії» смт. Любашівка,2012 рік.

Фото-фраглленти зустрічі випускників школи різних років. Знайдить себе, згадайте чудові шкільні роки та хай стане вам приємно і радісно.

Випуск 3

Випуск 4

Випуск 5

Випуск 6

Дошкільні заклади Любашівки

Кокота Степанида Петрівна закінчила Ровенський державний педагогічний інститут і шість років працювала інспектором-методистом Любашівського районного відділу освіти.

З 1985 року – методист ясла-садка №1 «Сонечко», а в 1996 році стала його завідуючою.Однією із перших розпочала роботу в дитсадку по відро­дженню національної культури, духовності, знайомству дітей з основами -ародознавства, започаткувала проведення фольклорних свят.

Степаніда Петрівна очолює школу передового досвіду завідуючих району.

Дитсадок

Колектив дитячого садочка «Сонечко».

За багаторічну роботу та успіхи у вихованні підростаючого покоління нагороджена знаком «Відмінник освіти України», лауреат конкурсу «Жінка року-2005» в номінації «Керівник», має чисельні подяки від батьківського комітету.

Вона активний член виконавчого комітету Любашівської селищної ради, депутат багатьох скликань.

Олійник Світлана Олександрівна народилась в селі Миколаїв­ка Ширяївського району, після закінчиння фельдшерського відділення Одеського медичного училища N92, розпочала трудову діяльність в Любашівській районній лікарні на посаді медичної сестри.

З 1975 року – медична сестра, а з 1979 року – завідуюча дитячим сад­ком «Сонечко».

В грудні 1985 року призначена завідуючою Любашівським ясла-садком №2 «Казка».

Колектив 2

Колектив дитячого садочка «Казка»

Світлана Олександрівна – цілеспрямований, високоосвічений, напо­легливий фахівець, принциповий, ініціативний керівник. Постійно пра­цює над зміцненням матеріально-технічної бази дошкільного закладу (облаштовано та успішно функціонують музичний та спортивний зали, опалення дошкільного закладу першим в районі переведено на природ­ний газ, введено посади психолога, інструктора з фізичного виховання, працює реабілітаційний та стоматологічний кабінет).

Понад 28 років Олійник С.О. – керівник методичного об’єднання завідючих району. Ясла-садок №2 «Казка» – опорний дошкільний заклад в сайоні з фізичного виховання. За підсумками обласного огляду-конкурсу -а кращий стан фізичного виховання, ясла-садок «Казка» зайняв 1 місце серед дошкільних закладів області. За багаторічну роботу та успіхи в справі навчання та виховання підростаючого покоління Світлана Олександрівна нагороджена знаком «Отличник просвещения СРСР», знаком «Відмін­ок освіти України» та багатьма грамотами.

Прижбило

Прижбило Л.А. Олійник С. О., Сорока З.П.

Діти

10 вересня 1992 року у сесійній залі районної ради від­булись установчі збори вете­ранів, які брали участь у вій­ськових операціях та території Афганістану. Збори вирішили утворити спілку воїнів-інтернаціоналістів. Обрали раду з оди­надцяти чоловік та її керівника Гандибу Олега Миколайовича.

Памятник   Памятник 1

Пам’ятник загиблим воїнам в далекому Афганістані.

Першого жовтня 1928 року при залізничній станції Любашівка від­крито пункт виміру кількості опа­дів та сили вітру. Ця дата вважаєть­ся днем заснування метеостанції «Любашівка».

Метео

У 1930 році її приєднали до Української гідрометслужби, а в листопаді 1937 року організовано метеостанцію ІІ-го розряду. Метео­майданчик, в той час знаходився біля залізничної станції-на захід від вокзалу, а в серпні 1962 року станцію розмістили у 600 м на північ від нього.

Метео 2

Метеомайданчик станції.

Метео 3

Працівники станції кожні три години прово­дять заміри температури повітря, ґрунту, атмос­ферного тиску, швидкість і напрям вітру, стежать за погодними явищами. Вимірюють радіаційний фон, відбирають проби опадів для хімічного ана­лізу, проводять снігозйомки на постійному кіло­метровому маршруті. За весь період своєї роботи станція зупиняла спостереження тільки в період окупації і одразу ж після звільнення Любашівки їх відновили. Виконувала тоді обов’язки керівника Легка Н.В.

В листопаді 1946 року станцію очолила Борисова К.А., а з вересня 1949 року, рік керівником станції була Шевцова (Богаченко) Олена Андріївна. Вона працювала до травня 1981 року. Керів­ництво станцією передала своєму чоловіку Богаченку Іллі Івановичу, який очолював її з 1950 по 1990 роки.

З березня 1990 року начальником станції стала Лісовенко Євгенія Вікторівна, яка очолює її і сьогодні. На станції завжди працюють старанні та відповідальні до справі люди: Бучацька Катерина Миколаївна працюва­ла з 1971 по 2000 роки, Мокряк Зінаїда Федорівна – з 1964 по 1998, Рубанська Зінаїда Михайлівна – з 1978 по 2005 роки. Станція випадкових людей не приймала, тут залишались тільки відданні їй люди.

Метеостанція є однією з кращих в Одеській області, вона утвори­ла династію спеціалістів. З 1995 року працює донька Євгенії Вікторівни

– Іскренко Наталя Василівна, розпочала роботу одразу після закінчення школи, закінчила ОДЕКУ по спеціальності метеорологія. Син – Лісовенко Олександр на метеостанції з листопада 1996 року, онук – Іскренко Влад готується до вступу в ОДЕКУ.

Досить довго працюють тут Кушніренко Павло Анатолійович, Верхо- вська Ніна Вадимівна, Савенко Валентина Василівна, Нагаєць Тетяна Іва­нівна.

 

Спорт.

Спорт

Переможці районних змагань з футболу.

Спорт2

Учасники змагань, 2010 рік.

Шахи

Багаторазовий чемпіон району, переможець міжнародних змагань, кандидат в майстри спорту по шахам Галаджун Богдан Іванович.

Згадавши про історію селища та ознайомивши читача з фрагментами історії району, колективами підприємств та установ, автори вважають за доцільне більш детально розповісти про історію деяких сімейних родин та цікавих постатей Любашівки. їх вибір випадковий і не відображає рівень заслуг перед громадою. Кожен із них шанує пам’ять про своїх пращурів, пишається своєю родиною, користується авторитетом серед односельців, любить свій край.

В подальшій розповіді про родини автори намагались згадати як най­більше поколінь роду та відобразити особливості їх розвитку.

 

Устянський

Устянський Іван Павлович. Його дід по мате­рі Єфрем, був командором броненосця «Орел», брав участь в російсько-японській війні 1905 року, кавалер Георгіївського Хреста, був відваж­ним та незрівнянним силачем. Старожили села пам’ятають епізод: «Перевантажена гарба з вола­ми потрапила в мочарі. Тоді Єфрем вивів волів з ярма на сушу, та сам витяг її і додав – «Коли мені важко, то що вже про тих «теляток» казати».

Іван Павлович Устянський успадкував від своїх дідів розум, порядність та неперевершене почуття гідності. Він часто дивував товаришів не стандартним прийняттям рішення в критичних ситуаціях. Починав свою трудову діяльність в Савранській районній газе­ті. Згадував Іван Павлович один випадок, коли перший раз прийшов на танцювальний вечір в клуб, а до нього увірвалось п’ять – шість хуліганів. Вони почали чіплятись до присутніх, відбирати гроші та цінні речі. Через хвилин 10-15 він їх відмутузив та викинув за двері. Всі присутні розійшли­ся по домівках, а Івана вранці розбудили сплячого на столі в клубі. Через день бюро Савранського РК ЛКСМУ рекомендувало його на посаду Друго­го секретаря РК ЛКСМУ.

Організаторські здібності Івана Устянського помітило обласне керів­ництво та рекомендувало (читай призначило) Першим секретарем Суворівського РК ЛКСМУ Ізмаїльської області. Згодом керівництво області направило його у Вищу партійну школу, яку він закінчив з відзнакою.

Війна почалась з партизанського загону «Буревісник». Члени загону завжди пам’ятали кмітливого та сміливого зв’язківця.

Сторожили села Гетьманівки і досі пам’ятають, як румуни перед звіль­ненням вели його на розстріл та як доля допомогла дочекатись визволите­лів. З ними і пішов Іван Павлович визволяти інших.

Успадковані якості дідів він розкривав в боях при звільненні рідної країни та міст Європи. Витримавши запеклі бої на Сандомирському плац­дармі, помічник командира кулеметного взводу Іван Устянський почуття небезпеки вже не відчував. Свої природні здібності він проявив знаходя­чись в полковій розвідці, де головним завданням було вчасно взяти потріб­ного «язика». Його завжди посилали на кінцеву процедуру захоплення і він їх брав, як кошенят своїми сталевими руками. Рукопашним боєм Устян­ський володів відмінно та одного разу, при взятті «язика», попав на май­стра боксера, який несподіваним ударом завалив його та почав душити. Вчасно поспіли товариші і виручили. Після завершення допиту та надання відпочинку тому німцю, він попросив дозволу командира залишитись на деякий час з ним на одинці … Майстерність рукопашного бою Іван про­явив у повній мірі, дотримуючись всіх правил.

Іван павлович

Іван Павлович проводить урок патріотичного виховання.

Знаходячись в складі 2-го Українського фронту, Іван Павлович дій­шов до р. Одер, а 26 січня 1945 року біля міста Бреслау його взвод потра­пив у ворожу засаду і прийняв нерівний бій, в якому він одержав важке поранення в плече. В медсанбаті його віднесли до тих, хто відвоювався і відправили санітарним поїздом в тиловий госпиталь. На території Польші поїзд з пораненими зіткнувся із зустрічним ешелоном. В суцільному хаосі аварії його помітив земляк із с. Піщана і розповів, прибувши додому бать­кам про загибель сина. Але він всім смертям на зло вижив. Вижив завдяки терпінню, вірі та мужності.

Таким він був і в повоєнний період.

Працював головою колгоспу в с. Ясенове, там і одружився з Галиною Костянтинівною, з якою познайомився ще під час їх навчання в ВПШ. У подружжя Устянських народився син Валерій.

Галина костянтинівна

Устянська Г. К.

Галина Костянтинівна народилась в сім’ї подружжя Чувичкіних: Костянтина Никифоровича та Марії Гордіївни, в який ще був син Володимир.

Про життєві цінності, погляди, теплий сімей­ний дух та фрагменти свого життя Галина Костян­тинівна розповідала у своїх спогадах. Витяги з яких ми пропонуємо тобі читачу:

«Мені завжди таланило на людей. І в першу чергу на батьків, на сім’ю, в якій я народилась. Для мене, сестри Марії та брата Володимира наш батько, Чувичкін Костянтин Никифорович, завжди був взірцем людини, вірної своїм переконанням, Устянська г.к. обов’язку громадянина, трудівника, батька, чоло­віка.

Згадуючи перші повоєнні роки, розумію, що всім було важко не тіль­ки через нестатки та розруху. Пишаюсь тим, що тоді повз нашу увагу не проходили трагічні долі зламані війною. Ми вчились, росли, допомагали один одному, дітям-сиротам, людям похилого віку, працювали на всіх роботах.

Галина костянтинівна 1

Галина Костянтинівна.

Любашівський райком партії, де я працюва­ла інструктором, закріпив за мною чотири колгоспи – три в Ясеново і один в Познанці. Транспорту не було. В тракторну бригаду, на ферму, в поле, всюди добирались пішки, а вдома чекала грудна дитина. Завжди з тепло­тою згадую директора МТС Зборовського Н.С., який завжди з розумінням ставився до мене і часто виручав.

Галина костянтинівна з колегами

Галина Костянтинівна з колегами в день Першотравневого свята.

Після об’єднання колгоспів в Ясеново­му, чоловіка направили головою колгоспу в Агафіївку, а мене директором – Олександрівської 8-річної школи. Дружний та таланови­тий був наш педколектив. Головним заспіву­вачем всіх справ був Підгорний Георгій Іва­нович.

Подружжя Устинських

Подружжя Устянських.

Школа допомагала колгоспу, а правлін­ня надавало школі молоко та інші продукти, виділяли кошти на екскурсії.

Довелось мені працювати і директором райпобуткомбінату. І крізь мені таланило на добрих людей, напевно, їх було тоді дуже багато і почували ми себе потрібними.

Бути завжди потрібним людям, рідним, сус­пільству – це, мабуть, і є найбільша цінність людського життя.

Галина Костянтинівна під час зборів

Галина Костянтинівна під час зборів.

Пріоритет таким цінностям надає і син, Валерій Іванович. Він є одним із співзасновників Благо­дійного Фонду «Рідний край», що в Любашівському районі. Постійно допомагає талановитим дітям, бере активну участь у відродженні куль­турних і духовних цінностей, допома­гає в дослідженні історії свого краю. Завжди дотримується принципу, що добро треба робити тихо, без галасу.

Устянський Іван Павлович з сином Валерієм

Устянський Іван Павлович з сином Валерієм.

Родина Устянських.

Родина Устянських.

Родина Іскренка Івана Дмитровича та Євдокії Сінеївни виховала п’ятьох чудових дітей. Іван Дмитрович був активним організатором кол­госпу «Більшовик» на території с. Миколаївка, працював в цьому колгоспі головним бухгалтером. Подружжя виховало трьох дітей: Володимира, Ган­ну та Зіновію.

Родина Іскренка Івана Дмитровича та Євдокії Сінеївни.

Родина Іскренка Івана Дмитровича та Євдокії Сінеївни.

Іскренко в. і

Іскренко В. І.

Іскренко Володимир Іванович був знаним комбайнером в колгоспі «Зоря комунізму». За свою працю нагороджений орденом «Трудово­го Червного Прапора» та медалями: «За трудову доблесть», «За трудовое отличие», «Ветеран тру­да».

Іскренко Ганна Іванівна з дитинства пра­цювала в колгоспі ланковою по вирощуванню буряків. Доля ручної праці у вирощуванні цієї культури досить висока і вся вона виконувалась жіночими руками. Від таких ланок, в значній мірі залежала врожайність.

Чупак (Іскренко) Зіновія Іванівна завідуюча методичним кабінетом відділу освіти Любашівської районної державної адміністрації.

Чупак Іскренко     Чупак З. І.

Чупак З.І.                                                               Іскренко Г. І.

Передовики сільськогосподарського виробництва

Передовики сільськогосподарського виробництва.

Глобус

Опруненко Л. М.

Опруненко (Вигнанюк) Любов Михайлівна підприємець, власниця магазину «Глобус». Все своє життя прагнула знайти сліди свого батька, якого, на жаль, так і не судилося побачити. Наро­дилась Люба у 1942 році, коли він вже був на фронті. Невдовзі фронтова повістка повідомила, що Михайло Онисимович Вигнанюк пропав без­вісти.

У 2011 році районна газета «Хлібороб» опу­блікувала знімок осіб, які підписували акт про передачу землі у вічне користування колгоспу «Більшовик». На цьому знімку Любов Михайлівна Опруненкол.м. впізнала свого батька, який працював головним економістом колгоспу.

За словами Любові Михайлівни, в центрі: відомий голова колгоспу «Більшовик» Колісниченко Петро Тимофійович, її батько Вигнанюк Михай­ло Онисимович та Іскренко Іван Дмитрович.

Вигнанюк М. О., Колісниченко П.Т., Іскренко

Вигнанюк М. О., Колісниченко П.Т., Іскренко І.Д., 1931 рік.

Любов Михайлівна закінчила Любашівську ЗОНІ № 1 у 1959 році.

Ось деякі фрагменти її шкільного життя.

Любов Михайлівна

Вся родинна гілка Карпової (Опалько) Ольги Володимирівни пов’язана з Любашівщиною. Тут народились і працювали її діди-прадіди, батьки, з рідним краєм пов’язала вона і своє життя.

Разом з чоловіком Олегом Петровичем пра­цювала в РО «Сільгосптехніка». В новій державі знайшла своє покликання – випікає хліб для сво­їх односельців. Це продукт першої необхідності, який потребує повсякденної уваги і вміння.

Хлібну пекарню Ольга Володимирівна від­крила у 2002 році. Підібрала спеціалістів закохан- них в свою справу, без душі не зійде добра опара, Подружжя Карпових. не буде якісної продукції, адже хліб – усьому голо­ва. На сторінках районної газети дуже часто одно­сельці висловлють подяку Ользі Володимирівні та її працівникам, за якість продукції та високу культуру обслуговування.

Ввічливе ставлення до людей – родове надбання Опальків-Карпових.

Колектив хлібопекарні Карпова О.В.,

Колектив хлібопекарні: Карпова О.В., Клименко В., Прошкіна О.А., Крижанівська Н.М., Котельніков К.І., Котельникова В. В., Иванець Н.Н., Слюсаренко Л.В., 2012 рік.

Батьки сестер Ольги та Валентини, Володимир Антонович та Лідія Семенівна проживали і працювали в Любашівці. Батько, учасник Вітчиз­няної війни, був незмінним електриком на залізниці, а мати працювала на метеостанції.

Лідія Семенівна виховувалась в родині Нігруци Семена Івановича та Тетяни Яківни, які проживали в с. Кричунове.

Дід Антон з дружиною Євдокією проживали в Любашівці, мали свою землю та велику родину. Вся родина працювала на землі, вирощувала врожаї, займалась тваринництвом.

Подружжя Нігруци з дітьми

Подружжя Нігруци з дітьми: Лідією, Любов’ю та Євгеном, 1940 рік.

Антон Опалько, 1955 рік.Опалько Володимир,1942 рік

Антон Опалько, 1955 рік.                                                    Опалько Володимир, (в центрі), 1942 рік.

Ольга та Валентина

Ольга  Опалько, 1972 рік.

Подружжя Карпових виховали сина Олега та доньку Аллу. Олег з дру­жиною Оленою виховують доньку Ірину. Алла – підприємець, з чоловіком Гаврилюком Юрієм Михайловичем, працівником ДАІ, виховують сина Максима та доньку Юлію.

Подружжя Гаврилюків з дітьми

Подружжя Гаврилюків з дітьми:                    Максимом та Юлією.

Онука Ірина Карпова

            Онука Ірина Карпова

Підгорний Федір Григорович народився у 1936 році в с. Олександрівка. Його спогади про дитинство пов’язані з війною, з тим горем, яке вона принесла. Врізався в пам’ять йому день, коли принесли «похоронку» на старшого брата Бориса. Батько Григорій Іванович, повернувся з війни без ноги, яку втратив при Ясько-Кишинівській операції.

Подружжя Підзорних

Подружжя Підгорних.

Закінчивши семерічну школу, Федір вступив в Одеське художнє училище ім. Трекова, оскіль­ки мав неабиякий хист до малювання, та скрутне становище не дозволило там навчатись. Його з радістю прийняло ремісне училище, в якому годували, одягали та забезпечували гуртожит­ком. Працюючи на Одеському судоремонтному заводі, підтримав державний клич «Комсомольці – на освоєння цілини». З цілинних земель Актю­бінської області був призваний на службу до Радянської армії.

Підгорний Ф.Г, сидить

Підгорний Ф.Г, сидить.

«Армія, – як згадує Федір Григорович, – нада­ла мені професію автомобіліста, з якою не розлу­чався все життя. Маючи 30-ти річний стаж роботи за кермом, відбув до місця світової трагедії – Чор­нобильську атомну станцію.

Доставляв робітників на станцію і додому за 30-ти кілометрову зону. Нам спочатку видали спеціальні японські накопичувачі радіації та небезпечну для здоров’я кількість радіації вони показали вже на четвер­тий день. Потім ці накопичувачі забрали і ніхто їх більше не бачив. Замість них видали нові і відлік берам почався спочатку».

Федір Григорович дуже любить грати на гармошці, балалайці, баяні та співати. Любов до музики, співу, малювання полонила його душу на все життя і надала наснагу до будь-якої роботи: чи то захоплення фотографією, чи садівни­цтво і городництво, чи спілкування зі своїми доньками Наталею та Тетяною, онуками та правнуками. Разом з дружиною (Іванченко) Галиною Василівною, у 2008 році відсвятку­вали золоте весілля.

Родина Підгорних

Родина Підгорних.

Токова (Підгорна) Наталя Федорівна працювала в лікарні, очолювала клінічну лабораторію.

Савранчук (Підгорна) Тетяна Федорівна більше тридцяти років працює в редакції районної газети «Хлібороб».

Подружжя Іванченків

Подружжя Іванченків, 1962 рік.

Тетяна неодноразово брала участь в обласних шахових турнирах, проявляючи майстерність, якої її навчив батько.

Команда шахістів та шашистів

Команда шахістів та шашистів, під час турніру на приз космонавта Шоніна, м. Балта.

Тетяна та Наталя Підгорні в центрі.

В центрі голова роду Никифор Недайборщ

В центрі голова роду Никифор Недайборщ.

Богусєвич Леонід Михайлович народився в с. Янишівка, а дружина – в Криму, трудове життя провели в Любашівці. Леонід Михайлович 25 років віддав службі в МВС, а Тамара Василівна працювала музичним керівни­ком творчих об’єднань селища.

Справу матері продовжила донька Олена, яка ще в 13 років створила танцювальний гурток при районному будинку культури.

Подружжя БогусєвичБогусєвич ОленаБогусєвич Т.В.

Подружжя Богусєвич                                          Богусєвич Олена                                          Богусєвич Т.В.

Чебанова (Богусєвич) Олена Леонідівна, закінчивши культпросвітнє училище, з 1988 року продовжила улюблену справу на професійній основі. З 1992 року очолює організований нею танцювальний ансамбль «Сюрприз», який є пере­можцем обласних конкурсів в різних номінаціях. Багато його членів стали професійними майстра­ми улюбленого жанру.

Подружжя Чєбанових

Подружжя Чєбанових

Олена Леонідівна разом з чоловіком, Чеба- новим Валерієм Аліковичем, виростили сина Геннадія – випускника Одеської юридичної академії.

Танцювальна композиція

Танцювальна композиція

Аліна Коновальченко навчається в НВК «ЗОШ  І-ІІІ ст. гімназія» смт. Любашівка. Якщо сказати, що вона відмінниця в навчанні, приймає актив­ну участь в шкільному житті, та це буде недостатньо.

Як переможець Міжнародного конкурсу ім. Петра Яцика одержала нагороду в МДЦ «Артек» і привезла додому чотири диплома перемож­ця конкурсів в номінації «Образотворче мистецтво», «Історія, культура та мистецтво України», «Фотодизайн», «Великому Кобзарю присвячується».

Вона стала переможцем міжнародного проекту «Летять журавлі» в номінації «Авторська проза – 2001 рік», у Всеукраїнському інтерактивному історичному конкурсі «Лелека – 2011».

Аліна чудово малює, свої фантазії втілює в роботах з бісеру, прекрас­но співає і танцює, а головне – незмінна відмінниця в навчанні.

За всіма цими успіхами стоїть титанічна праця дівчинки та звісно педагогічна витримка батьків вчителів, подружжя Коновальченків Воло­димира Івановича та Людмили Віталіївни.

Подружжя Коновальченко з донькою Аліною, 2012 рік

Подружжя Коновальченко з донькою Аліною, 2012 рік.

 

Hits: 5807